Сі та Путін позиціонують себе як противагу Заходу
У період зростання геополітичної напруженості Китай і Росія знову демонструють свою стратегічну близькість. Через кілька днів після зустрічі з Дональдом Трампом президент Китаю Сі Цзіньпін прийняв президента Росії Володимира Путіна з офіційним візитом у Пекіні. Символізм цієї зустрічі був однозначним: обидва лідери представили себе як представників нібито стабільного порядку у світі, який вони описують як дедалі більше позначений американською непередбачуваністю.
Зустріч ще раз продемонструвала тісну співпрацю між Москвою та Пекіном, яка останніми роками значно поглибилася. Те, що спочатку було переважно прагматичним партнерством, дедалі більше перетворюється на геополітичну вісь із глобальними амбіціями. Обидві країни поділяють інтерес у стримуванні впливу Сполучених Штатів і сприянні багатополярному світовому порядку, у якому Вашингтон більше не є домінуючою силою.
Це зближення особливо помітне в економічній і військовій сферах. Росія після західних санкцій, запроваджених через війну в Україні, більше переорієнтувалася на Азію. Китай, зі свого боку, отримує вигоду від вигідного російського експорту енергоносіїв, забезпечуючи таким чином свій величезний попит на сировину. Великі проєкти в газовому та нафтовому секторах нині становлять фундаментальну основу двосторонніх відносин. Водночас обидві країни посилюють співпрацю в галузі інфраструктури, технологій і фінансових систем, щоб менше залежати від доларизованої системи, в якій домінує Захід.
Також у військовій сфері обидві країни дедалі більше зближуються. Спільні навчання в Тихому океані, Південно-Китайському морі та Центральній Азії слугують не лише практичній співпраці, а й надсилають політичні сигнали Заходу. Послання є чітким: Росія та Китай вважають себе стратегічними партнерами проти американського домінування, яке вони критикують.
Передумовою такого розвитку є насамперед зовнішня політика США останніх років. Ще за Дональда Трампа США зайняли дедалі більш конфронтаційну позицію щодо Китаю, тоді як відносини з Росією залишалися позначеними санкціями та взаємною недовірою. Пекін і Москва трактують цю політику як спробу стримування та реагують тіснішою координацією своїх інтересів.
Для Європи та міжнародної спільноти цей розвиток має значне значення. Поглиблення партнерства між Китаєм і Росією в довгостроковій перспективі змінює глобальний баланс сил. Це може створити напруження в існуючих альянсах і породити нові лінії геополітичного конфлікту. Водночас стає зрозуміло, що міжнародна політика дедалі більше визначається конкуруючими центрами сили.
Тому відносини між Пекіном і Москвою є значно більшим, ніж двостороння співпраця. Вони перетворюються на центральний чинник міжнародної дипломатії та, ймовірно, матимуть вирішальний вплив на світову політику найближчих років.
Іран встановлює свої межі
Нещодавня напруженість між Іраном і Сполученими Штатами свідчить про глибоку зміну геополітичної динаміки на Близькому Сході. Хоча Тегеран поступається США у військовому відношенні, Ісламська Республіка дедалі більше спроможна здійснювати значний регіональний вплив за допомогою асиметричних стратегій. Особливо загроза, спрямована на критично важливі енергетичні та торговельні маршрути в Перській затоці, показала, наскільки вразливим залишається міжнародний порядок у цьому регіоні.
У центрі цієї стратегії стоїть так званий «трикутниковий примус». Іран не прагне безпосередньо завдати військової поразки Сполученим Штатам, а натомість чинить тиск на їхніх регіональних партнерів та економічні інтереси. Напади на танкери, операції з використанням дронів і неодноразова погроза перекрити Ормузьку протоку слугують геополітичними важелями. Ця протока є одним із найважливіших енергетичних шляхів у світі; значна частина глобальної торгівлі нафтою щодня проходить через неї. Навіть загрози обмеження достатньо, щоб дестабілізувати міжнародні ринки та чинити політичний тиск на західні країни.
Таким чином, іранське керівництво проводить довгострокову стратегію стримування. Воно свідомо використовує слабкості, що виникли внаслідок багаторічної політики США в регіоні. Після дороговартісних інтервенцій в Іраку та Афганістані готовність Вашингтона ризикувати новими масштабними військовими операціями зменшилася. Водночас регіональні центри сили змінилися: такі країни, як Саудівська Аравія чи Об’єднані Арабські Емірати, дедалі частіше шукають власні стратегії безпеки та дипломатичне зближення з Тегераном.
Крім того, Іран цілеспрямовано модернізував свої військові можливості. Хоча традиційні повітряні та військово-морські сили залишаються обмеженими, Тегеран масово інвестував у ракетні програми, технології безпілотників і союзницькі ополчення в регіоні. Ця форма асиметричної війни дозволяє режиму опосередковано тиснути на супротивників і підтримувати конфлікти нижче порогу відкритої війни.
Розвиток подій свідчить про стійке зміщення регіонального балансу сил. Хоча військовий вплив США залишається домінуючим, їхня політична позиція дедалі більше викликає суперечки. Натомість Іран позиціонує себе як гравець, готовий активно захищати свої стратегічні інтереси попри економічні санкції та міжнародну ізоляцію. Це створює новий баланс сил, наслідки якого виходять далеко за межі Близького Сходу.
Інші новини
– Куба звинувачує адміністрацію Трампа у нещирості: Куба хоче вести переговори, але почувається загнаною в кут адміністрацією Трампа.
– Криза Еболи розпалює дискусію про подвійні глобальні санітарні стандарти: Африканські голоси розкритикували реакцію головного органу охорони здоров’я континенту.
– Французького посадовця звинувачують у тому, що він одурманив понад 100 жінок: Крістіан Негр постає перед судом.
– Відео показує, як Ітамар Бен-Ґвір провокує пропалестинських активістів: Міністр національної безпеки Ізраїлю зазнає критики.
– Вбивство в Японії викликає побоювання щодо злочинних банд Токурю: Підлітка підозрюють у вбивстві.
– Китай оголошує про купівлю 200 літаків Boeing: Це сигнал спроб послабити торговельну війну зі США.
– Футбольні команди Північної та Південної Кореї викликають сильні емоції: Рідкісна спортивна зустріч справляє значний вплив.