Ілон Маск знову висловився. Цього разу він назвав Марін Ле Пен “останньою надією Франції”. Одне-єдине речення – і все ж у ньому криється примітний світогляд. Це світогляд людини, яка, вочевидь, вважає, що майбутнім європейських демократій можна керувати так само невимушено, як алгоритмом власної платформи.
Мимоволі виникає запитання: що ж сталося зі старим американським принципом не втручатися у внутрішні справи інших демократій? Вочевидь, ця стриманість більше не діє, щойно людина має достатньо мільярдів і володіє комунікаційною платформою, охоплення якої перевершує охоплення багатьох класичних медіа.
Та річ узагалі не в Марін Ле Пен. Її можна підтримувати або відкидати – це справа французьких виборців. Саме в цьому суть демократії: вирішують громадяни. Не Вашингтон. Не Брюссель. І вже точно не підприємець із Техасу.
Проте саме ця думка, схоже, дедалі більше стає чужою деяким технологічним мільярдерам.
Той, хто десятиліттями спостерігав, як можна купувати компанії, витісняти конкурентів і одним клацанням миші привертати політичну увагу, можливо, доходить переконання, що демократичні процеси – це лише ще одна бізнес-модель. Бракує тільки оновлення, нового CEO та кількох ефективніших користувачів.
На жаль, демократія працює інакше.
Вона виснажлива. Вона повільна. Вона породжує компроміси замість максимальної прибутковості. Але передусім вона має один вирішальний конструктивний недолік – принаймні з погляду деяких надзаможних: кожен громадянин має рівно один голос. Касир із Марселя в день виборів важить рівно стільки ж, скільки найбагатший чоловік у світі. Яке нечуване зухвальство.
Можливо, саме в цьому й полягає справжня образа.
Адже демократія не знає преміум-членства. Для мільярдерів немає золотого статусу, немає VIP-входу до виборчої урни й немає можливості забезпечити собі додаткові голоси завдяки курсу акцій. Гроші дають вплив – але не демократичну легітимність.
Особливо іронічно, що саме ці кола невпинно говорять про свободу слова. Звісно, Ілон Маск має право висловлювати свою політичну думку. Ніхто цього не заперечує. Проте свобода слова також захищає право називати це втручання тим, чим воно є: спробою одного з найвпливовіших підприємців світу формувати політичні дебати в суверенних державах відповідно до власних уявлень.
Уявімо зворотний випадок. Власник великого європейського медіаконцерну за кілька місяців до президентських виборів пояснював би американським виборцям, який кандидат є їхньою “останньою надією”. Обурення у Сполучених Штатах було б передбачуваним і, ймовірно, величезним. Натомість у Європі, схоже, до таких порушень меж уже майже звикли.
Можливо, саме це і є більшою проблемою.
Адже Ілон Маск давно вже не поодинокий випадок. Дедалі частіше глобальні технологічні підприємці поводяться як неофіційні намісники нового цифрового світового порядку. Вони володіють платформами, охоплення яких перевершує охоплення багатьох держав, контролюють публічні дебати й коментують вибори так, ніби йдеться про біржові прогнози чи оцінки продуктів.
Однак справжній парадокс полягає в тому, що саме ті підприємці, які безупинно проповідують інновації та руйнування усталеного, здається, мають мало терпіння до демократії. Адже демократія вперта. Її не можна запрограмувати, купити чи оптимізувати оновленням програмного забезпечення. Вона не визнає одноосібних правителів із позначкою верифікації.
Зрештою залишається просте усвідомлення: Франції не потрібна остання надія з Каліфорнії чи Техасу. Франції потрібні вільні вибори, незалежні інституції та громадяни, які самі вирішують, кому віддати свій голос.
Усе інше може працювати на X.
У демократії цього бути не повинно.
Андреас М. Брукер