Франція знає такі заголовки.
На жаль.
Двоє братів. Двадцяти та двадцяти двох років.
Студент-інженер і молодий чоловік без роботи.
В автомобілі: заряджений пістолет, хімікати, символи так званої «Ісламської держави». До того ж цифрові сліди, сповнені джихадистської пропаганди. І мрія про мученицьку смерть — те гротескне звеличення вбивства, яке терористи охоче продають як релігійну героїчну історію.
Французька антитерористична прокуратура говорить про «mortifère et antisémite» задум — смертельний, антисемітський.
Напад, який мав забрати якомога більше життів.
Читаєш ці слова й одразу відчуваєш старий, знайомий холодок: спогад про «Батаклан», про Charlie Hebdo, про Ніццу. Про всі ті місця, де терористи намагалися розірвати відкрите суспільство, мов стару скатертину.
Сили безпеки, вочевидь, вчасно зупинили братів.
І добре.
Та поки правосуддя робить свою роботу, деінде починається інший вид політичної експлуатації.
Адже щойно з’являється такий випадок, починається знайоме видовище. На політичних майданах дістають мегафони. Деякі партії вже потирають руки — не через турботу про безпеку, а через радість від нової теми для виборчої кампанії.
Зрештою, страх — надзвичайно прибутковий політичний ресурс.
А Франція перебуває в розпалі кампанії перед муніципальними виборами.
Однією з гірких іроній сучасної Європи є те, що тероризм і правий популізм перебувають у зловісній взаємодії. Терор породжує страх. Страх породжує голоси. А голоси породжують владу.
Моторошне політичне коло.
Звісно, загроза реальна. Ніхто при здоровому глузді не стане її применшувати. Франція вже роками живе з терористичною небезпекою, яка змінилася: менше великих мереж, зате більше малих груп, іноді навіть окремих осіб, радикалізованих перед екраном, у темних куточках інтернету.
Схема відома.
Молоді люди, які губляться у віртуальних паралельних світах. Пропаганда, що переконує їх, ніби вбивство є релігійним обов’язком. Фантазія про героїчну жертву — гротескна суміш релігійного фанатизму й підліткової манії величі.
І раптом чат перетворюється на план злочину.
Усе це реально.
Усе це небезпечно.
Але так само реальною є політична спокуса перетворити кожну таку історію на просте гасло.
«Бачите!», — тоді вигукують рупори крайньої правиці. «Республіка слабка. Винна імміграція. Рішення — жорсткість».
Наче політика — це кувалда.
Водночас ці гасла ігнорують вирішальний факт: французькі органи безпеки запобігли нападу. Слідчі, судді, спецслужби — вони працюють. Вони спостерігають, аналізують, втручаються.
Держава діє.
Але в політичному театрі страху ця реальність мало важить. Успіх продається погано. Страх продається чудово.
Так і виникає політичний наратив, приблизно настільки ж диференційований, як графіті на туалеті вокзалу.
«Міграція дорівнює терору».
Готово.
Водночас справа двох братів розповідає значно складнішу історію. Історію про онлайн-радикалізацію, про зламані біографії, про ідеологічне спокушання в цифрових ехокамерах.
І про антисемітську ненависть, яка в Європі знову стала гучнішою — з різних політичних і релігійних середовищ.
Але в диференційованого аналізу є проблема: він не вміщується на передвиборчих плакатах.
Тож реальність спрощують.
Аж поки вона не вміститься в гасло.
Це працює напрочуд добре. Страх — політичний турбоприскорювач. Той, хто його розпалює, здобуває увагу — а іноді й перемагає на виборах.
Ультраправі у Франції це знають. Вони грають у цю гру роками з точністю годинникаря.
І кожну зірвану терористичну історію негайно вбудовують у ту саму політичну оповідь: держава надто м’яка, демократія надто наївна, а рішення полягає в авторитарній силі.
Наче в Європі вже не переживали, куди ведуть такі політичні фантазії.
Звісно, тероризм вимагає рішучих відповідей. Поліція, спецслужби, міжнародна співпраця — усе це залишається необхідним.
Але той, хто вважає, що відповідь на терор полягає в підриві демократичних принципів або в тому, щоб оголошувати цілі групи населення підозрілими, не зрозумів суті проблеми.
Тероризм націлений на страх.
А популізм живиться страхом.
У цьому сенсі вони є мимовільними союзниками.
Один намагається сколихнути суспільство насильством.
Інший використовує це потрясіння, щоб здобути з нього політичний капітал.
У підсумку маємо демократію, яка мусить захищатися не лише від бомб, а й від політичного спрощення.
Справжня сила відкритого суспільства полягає не в його жорсткості. А в його здатності одночасно залишатися пильним і вільним.
Це звучить складно.
Так воно і є.
Демократія — не кувалда.
Вона радше схожа на годинниковий механізм — тонкий, чутливий, точний. І саме тому вразлива до тих, хто хоче розтрощити її грубими гаслами.
Зірваний план теракту в Па-де-Кале нагадує, що тероризм і досі існує. Але він також нагадує про дещо інше: про відповідальність політики.
Страх багато що пояснює.
Але нічого не виправдовує.
Той, хто хоче боротися з терором, не повинен водночас руйнувати демократичну культуру, яку нібито захищає.
Інакше зрештою водночас перемагають дві сили:
фанатики зі своїми фантазіями про бомби — і популісти зі своїми простими відповідями.
І це, якщо сказати зовсім неакадемічно, було б справді клято поганою новиною для Європи.
Коментар Андреаса М. Брукера