У 2026 році навряд чи знайдеться місце, яке точніше описує Францію, ніж Круазет у Каннах. Поки в Парижі міністри обговорюють програми заощадження, пояснюють ціни на пальне та виправдовують новий бюджетний дефіцит, на Лазурному березі інфлуенсери з сумочками, оздобленими діамантами, прогулюються червоною доріжкою під супроводом важкоозброєних поліцейських. Канни вже давно вийшли за межі простого кінофестивалю. Це стало політичним символом і, можливо, найвідвертішим образом сучасної Франції.
На перший погляд усе, як і раніше: прийоми з шампанським, розкішні сукні, суперяхти, дорогі готелі. Міжнародна еліта святкує себе на тлі спалахів камер і насолоди. Але за цим блиском тепер відчувається напруга, майже відчутна на дотик. Франція схожа на старого аристократа, який знову з’являється у своєму найкращому смокінгу, хоча його замок уже почав тріскатися.
Заходи безпеки навколо кінофестивалю тепер нагадують суміш зони підвищеної безпеки та військового параду. Дороги перекриті, сумки перевіряють, а камери стежать за кожним кутком. І це не без причини: крадіжки розкішних годинників уже майже фольклорно стали частиною каннського ритуалу. Жоден фестиваль не минає без повідомлень про викрадення годинників Richard Mille, Rolex чи Patek Philippe. Злочинність стала не просто дрібним інцидентом, а частиною цієї події. Розкіш притягує власну тінь.
У цей момент Франція виглядає країною, яка водночас демонструє блиск і прагне сховатися.
Поки президент і міністри у недільних промовах закликають до соціальної згуртованості, Канни показують іншу реальність: суспільство, в якому найбагатші пересуваються закритими зонами, тоді як за їхніми межами зростає тривога. Це майже можна назвати республіканським феодалізмом. Усередині: ікра, кутюр і криптовалюта. Зовні: поліцейські сирени, соціальна напруга та держава, яка дедалі більше здається нездатною впоратися.
Особливо цей спектакль стає ще абсурднішим через всюдисущу машину соціальних медіа. Канни сьогодні радше нагадують глобальну фабрику контенту, ніж кінофестиваль. Актори, моделі та інфлюенсери безперервно створюють образи штучної досконалості, які так само далекі від повсякденного життя більшості французів, як Версальський палац від житлових передмість Марселя.
Навіть кіно часто стає другорядним. Важливий уже не фільм, а видимість. Хто яку сукню вдягнув? Хто з ким цілувався на якій яхті? Хто опублікував вірусний момент того вечора? Канни в прискореному режимі показують сучасну Францію: країну, що нав’язливо дивиться на себе, майже не розв’язуючи свої структурні проблеми.
Звісно, Франція завжди була країною постановки. Людовик XIV розумів силу видовища навіть краще, ніж сучасний консультант із комунікацій. Велика нація (Grande Nation) завжди жила міфом про культурну перевагу. Але раніше за постановкою принаймні стояла політична та економічна основа. Сьогодні, схоже, часто залишається лише сценічне оформлення.
Паралельно з пишнотою зростає й соціальна втома. Державний борг збільшується, державні послуги зазнають тиску, а школи й лікарні борються з хронічним браком фінансування. У багатьох передмістях панує відчуття назавждиї відірваності від обіцянок республіки. Попри це Канни щороку передають те саме повідомлення: Франція хоче сяяти за будь-яку ціну.
Саме тут криється справжня трагедія.
Канни не просто демонструють багатство. Вони відчайдушно виявляють страх втрати сенсу. У міру того як Франція втрачає економічний і геополітичний вплив, вона чіпляється за власну роль культурної наддержави. Тому цей фестиваль є своєрідною залою національних кривих дзеркал: красиво освітленою, але сповненою спотворень.
Іронія не могла б бути більшою. Поки держава обговорює заощадження й вимагає від громадян жертв, у Каннах бронюють готельні люкси за десятки тисяч євро. Поки профспілки протестують проти соціальних страждань, технологічні мільярдери влаштовують вечірки на мегаяхтах уздовж узбережжя. Поки міністр внутрішніх справ попереджає про погіршення безпеки, зірки відкрито хизуються коштовностями, дорожчими за річний дохід багатьох французів.
Тому Канни — це не просто фестиваль, а символ сучасного Заходу — і у Франції цей символ відчувається особливо виразно. Можливо, тому, що ця країна історично завжди прагнула втілювати рівність і соціальну гідність. Саме тому суперечність тут сприймається жорсткіше, ніж деінде.
У Каннах можна побачити Францію, яка не до кінця довіряє собі. Країну, яку водночас вихваляють і яка мусить захищати себе. За кожною червоною доріжкою стоять бар’єри безпеки, за кожним розкішним фасадом ховається страх падіння. За кожною публікацією в Instagram — відчайдушне прагнення зберегти свою присутність.
Можливо, саме це пояснює особливу атмосферу, що відчувається останніми днями на Лазурному березі: суміш краси й напруги, багатства й тривоги, блиску та прихованої кризи.
Канни все ще сяють. Але тепер вони сяють, як дорога ваза з тонкими тріщинами.
Коментар Андреаса М. Брукера