Можна подумати, що вже завтра вранці російські танки проїдуть площею Белькур у Ліоні, дорогою вип’ють Café crème у Бордо, а потім повернуть у напрямку Старого порту в Марселі. Принаймні таке враження складається, якщо уважно слухати деякі політичні промови та військові постановки.
Уже багато років населенню навіюють, що Європа стоїть на порозі нової епохи постійної загрози. Майже щодня йдеться про переозброєння, готовність до війни та конфлікти високої інтенсивності. Тепер армія навіть тренує бої в забудові у відтворених містах – і послання, схоже, зрозуміле: готуйтеся.
Але до чого саме?
Невже французьке населення має серйозно вірити, що російські солдати одного дня маршируватимуть вулицями Ліона, Марселя чи Бордо? Що наступна велика війна вирішуватиметься саме у французьких житлових кварталах? Чи тут передусім створюють відчуття, політично вигідне – постійне очікування екзистенційної загрози?
Ще кілька десятиліть тому політична обіцянка після катастроф XX століття звучала так: “Ніколи більше війни”. Європа мала стати континентом взаєморозуміння. Європейський Союз навіть отримав Нобелівську премію миру за свій внесок у подолання багатовікової ворожнечі.
Сьогодні тон, здається, змінився. “Ніколи більше війни” дедалі частіше перетворюється на “Будьте готові до наступної війни”. Мирна політика перетворюється на риторику безпеки. Дипломатія – на стримування. А той, хто ставить критичні запитання, швидко ризикує бути таврованим як наївний або безвідповідальний у питаннях безпеки.
Звісно, так само наївно було б ігнорувати наявні загрози. Війна в Україні переконливо демонструє, що військове насильство в Європі аж ніяк не належить до минулого. Держави повинні організовувати свою оборону та готувати свої збройні сили до найрізноманітніших сценаріїв. Це належить до завдань кожного уряду.
Але саме тому публічна дискусія також має залишатися чесною.
Між професійною військовою підготовкою та суспільним звиканням до думки про неминучу війну існує істотна різниця. Той, хто постійно говорить про наступну ескалацію, змінює мислення суспільства. Страх стає постійним політичним супутником. Надзвичайні стани раптом видаються нормальними.
Можливо, тому варто поставити собі просте запитання: чи кожна войовнича постановка справді служить безпеці країни – чи вона також сприяє створенню клімату, в якому переозброєння, зростання оборонних витрат і військове мислення дедалі більше здаються безальтернативними?
Той, хто хоче зберегти мир, потребує переконливої оборони. Але він так само потребує дипломатії, діалогу та здатності тверезо оцінювати загрози, замість того щоб постійно їх драматизувати.
Адже одне й сьогодні має залишатися чинним: справжньою метою ніколи не повинно бути досконале опанування бою в забудові у французьких містах. Справжньою метою має залишатися зробити все, аби такого бою ніколи не довелося вести.
Andreas M. Brucker