61 відсоток.
Це число треба прокрутити на язиці. Хоча, можливо, краще не варто. Адже хто знає, чи досі виходить достатньо води з крану.
Поки громадяни в Піренеях-Східних мають навчитися, як економніше приймати душ, поливати, споживати і навіть краще залишатися з меншим диханням, більше половини дорогоцінної питної води втрачається у ґрунті. Просто так. Щодня. Рік у рік.
Але не хвилюйтеся: громадян і надалі навчатимуть їхньому споживанню води.
Того, хто зрошує свій газон, майже вважають екологічним злочинцем. Того, хто наповнює басейн, пильно спостерігають. Фермери борються за своє існування, сім’ї рахує кожну краплю — і водночас дивляться, як мільйони літрів пропадають дорогою до крану.
Це вже не випадковість.
Це організована байдужість.
Здається, скільки кризових нарад, робочих груп, зустрічей експертів і глянцевих брошур потрібно, щоб визнати, що водопровідні труби з минулого століття колись треба замінити. Очевидно, дуже багато. Бо поки інфраструктура повільно руйнується, витрати десь інде тішать нескінченним потоком.
Іронія тут не може бути більшою.
Держава каже людям, що вода — стратегічний ресурс найвищої важливості. Водночас вона дозволяє цьому ресурсу зникати через протікаючі труби в землі. Це нагадує пожежника, який стоїть перед палаючим будинком і радить мешканцям бути ощадливими з свічками.
Звісно, ремонт дорогий. Це одразу чути. На все немає грошей. На старі труби — ні. На довгострокову підготовку — ні. На основне завдання, яке полягає у забезпеченні населення водою, очевидно також ні.
Проте коли йдеться про нові програми, додаткові адміністрації або виготовлення нових формулярів, потік грошей відкривається часто дивовижно легко.
А на воду — ні.
Особливо сумним є послання, яке стоїть за цією ситуацією. Громадянам повідомляють, що вони повинні змінити свій спосіб життя, відмовитися від чогось і взяти на себе відповідальність. Водночас ніхто не бере відповідальність за мережу, що гниє вже десятиліттями.
Виникає враження, яке небезпечніше навіть за посуху: почуття, що від людей вимагають усе більше, а ті, хто управляє інфраструктурою, все менше дають.
Вода — це не предмет розкоші. Не атрибут дозвілля. Не політична іграшка.
Вода — основа життя.
Якщо держава не здатна навіть захистити цю основу, одночасно закликаючи своїх громадян економити, щось дуже серйозно не так.
І, можливо, саме це і є справжньою катастрофою цієї історії: не 61 відсоток втрат води.
А факт, що, здається, уже нікому це не дивно.
Автор: C. Hatty