Ціна крові – як швидко мова війни знову стає прийнятною в суспільстві

Його вважали протилежністю старим європейським політикам сили. Емманюель Макрон – молодий, красномовний, освічений, європейський. Президент, який хотів будувати мости, а не окопи. Людина, яка хотіла привести Францію у XXI століття. І тепер він теж говорить про “ціну крові”.

Як швидко змінюються слова. А разом із ними – політика.

Ще кілька років тому такі поняття, як дипломатія, порозуміння та європейська співпраця, звучали як фундамент майбутнього. Сьогодні знову говорять про переозброєння, воєнну економіку, стримування – і тепер цілком невимушено про кров. Наче це суха бюджетна стаття. Наче достатньо повторювати цей термін досить часто, щоб він утратив свій жах.

Ціна крові.

Фраза, яка дивовижно легко злітає з уст у кондиціонованих конференц-залах. Там сидять люди в костюмах, пошитих на замовлення, й обговорюють стратегії, тоді як інші згодом вдягатимуть форму та сплачуватимуть рахунки. Зрештою, кров завжди чужа.

Звісно, одразу пояснюватимуть, що все було неправильно зрозуміло. Мовляв, ідеться лише про стримування. Про готовність до оборони. Про цінності. Про свободу. Про Європу. Це звучить шляхетно. Це звучить відповідально. Це звучить майже героїчно.

Лише одного в цьому немає: миролюбності.

Іронія в тому, що кожне обґрунтування більшої кількості зброї полягає в тому, що вона має забезпечити мир. Кожна нова програма озброєння нібито слугує виключно деескалації. Кожен мільярдний бюджет є мирним проєктом. А коли зрештою говорять про “ціну крові”, то, звісно, теж в ім’я миру.

Мимоволі виникає запитання: скільки ще потрібно промов про мир, щоб ніхто вже не помітив, що цей словник давно походить із підручників історії про минулі війни?

Колись Європа хотіла бути континентом, який навчився зі своєї історії. Сьогодні, схоже, вона передусім навчилася вкладати старі поняття в сучасну упаковку. Переозброєння стає “стійкістю”. Нарощування озброєнь стає “стратегічною автономією”. Готовність до війни стає “захистом цінностей”. Маркетинг справді здатен творити дива.

А Емманюель Макрон? Саме той президент, який так часто подавав себе як інтелектуала, тепер вдається до мови, що радше нагадує минулі епохи, ніж Європу XXI століття. Можливо, саме це і є справжнім шоком. Не те, що президент хоче захищати свою країну – це належить до його обов’язків. А те, що навіть ті, хто колись уособлював діалог, тепер обирають слова, які роблять надзвичайний стан чимось нормальним.

Мир рідко помирає під гуркіт барабанів. Часто він зникає речення за реченням.

Коли політики починають говорити про кров, громадяни не повинні аплодувати. Вони мають дуже уважно слухати. Бо кров – це не риторичний прийом. У неї є імена, обличчя та родини.

І той, хто закликає згадати про її ціну, ніколи не повинен забувати, що в переважній більшості випадків платить її не він сам.

Андреас М. Брукер