Прийом Парі Сен-Жермен у Єлисейському палаці підтверджує тенденцію, що формується вже кілька років: футбол у Франції давно став більше, ніж просто спорт. Після другої перемоги паризького клубу в Лізі чемпіонів президент Еммануель Макрон вдруге прийняв команду в президентському палаці – так само, як і після першої європейської перемоги. Такі жести сьогодні вже не просто ввічливість. Вони відображають особливу роль, яку футбол посів у політичному житті Франції.
Для політиків сьогодні майже неможливо дистанціюватися від футболу. Цей вид спорту пропонує те, що політика постійно шукає: образи єдності, колективні емоції та легко зрозумілу національну наративу. Мільйони людей дивляться одні й ті самі матчі, переживають одні й ті самі хвилини ейфорії або розчарування та поділяють одні й ті самі символи. Майже жодне інше суспільне явище не охоплює настільки широку аудиторію.
Еммануель Макрон рано усвідомив цю динаміку. Навіть незважаючи на те, що традиційно він позиціонує себе як прихильник Олімпік Марсель, він розуміє політичний вплив європейського успіху ПСЖ. Французький клуб на вершинах європейського футболу дає президенту змогу звернути увагу на національне визнання та гордість, не потрапляючи одразу в підозру у партійному піарі. Успіх клубу цим самим стилізується як успіх Франції.
Водночас така близькість до футболу стала для політики вже й обов’язком. Від провідних політиків очікують, що вони супроводжуватимуть великі спортивні події, вітатимуть команди-переможці та публічно асоціюватимуться з їхніми здобутками. Ті, хто відмовляється від цього, ризикують бути сприйнятими як відчужені або беземоційні. Футбол таким чином став невід’ємною складовою політичної комунікації.
Проте популярність спорту має й ризики. Великі перемоги часто супроводжуються заворушеннями, пошкодженням майна чи сутичками. Тож політичне керівництво опиняється перед викликом: воно має вшановувати захоплення, але одночасно гарантувати порядок і безпеку. Після недавньої перемоги ПСЖ Макрон поєднав свої вітання з чітким засудженням насильства, яке виникло під час святкувань.
На іншому кінці політичного спектра Rassemblement National обирає інший підхід. Марін Ле Пен і Джордан Барделья сфокусовані менше на спортивній ейфорії, а більше на негативних супутніх явищах масових святкувань. Для них важливі не образи успіху, а картини хаосу, руйнувань і проблем із безпекою. Така позиція органічно вписується в політичну стратегію партії, яка ставить у центр своїх меседжів суспільний порядок та внутрішню безпеку.
У цьому проявляється фундаментальна різниця між політичними таборами. Провладні партії та центристські сили намагаються використати інтеграційну силу футболу для себе. Вони представляють спорт як вираз національної спільноти і суспільної єдності. Натомість Rassemblement National більше фокусується на темних сторонах таких масштабних подій і апелює до тих громадян, хто безпосередньо страждає від наслідків суспільних заворушень.
Отже футбол перетворився на політичну арену, на якій конкурують різні наративи. Для Макрона він є символом національної єдності та міжнародного впливу. Для RN той самий привід слугує доказом проблем із безпекою та громадським порядком. Обидві інтерпретації спираються на одні й ті ж події, але призводять до цілком різних політичних меседжів.
Саме в цьому полягає політичне значення сучасного футболу. Він пропонує не лише розваги, а й проекційну площину для суспільних дебатів про ідентичність, єдність, безпеку та національне представництво. М’яч давно вже котиться не просто полем, а рухається політичною ареною Франції й став незамінною частиною публічної інсценізації влади, спільноти та конфлікту.
Автор: P. Tiko