Смерть одинадцятирічної Ліанни потрясла Францію далеко за межами департаменту Жерс. Подібні злочини регулярно викликають жах. Але у цій справі громадська увага спрямована не лише на підозрюваного. В центрі уваги дедалі більше стоїть питання, чи виконували державні інституції свої захисні функції – чи взагалі можна було запобігти цьому злочину.
Особливо відверті слова міністра юстиції Жеральда Дарманіна позначають помітний політичний момент. Коли чинний міністр юстиції публічно заявляє, що судова система «не змогла захистити цю маленьку дівчинку», це не звичайна кризова комунікація після трагічного окремого випадку. Насправді це визнання можливого інституційного провалу.
Визнання з політичним значенням
У демократичних правових державах судова система є незалежною. Тому уряди зазвичай уникають публічних коментарів з приводу поточних процесів або прямої критики суддів і прокуратори. Тим більше вражає формулювання Дарманіна, що з висновків поточних розслідувань буде зроблено «всі висновки».
Це речення нагадує ті політичні моменти, коли уряди розуміють, що інцидент більше не можна вважати лише індивідуальним злочином, а він стає символом структурних недоліків. Публічне вибачення перед родиною та франзуками вказує на те, що уряд тепер сприймає справу як провал держави.
Це водночас підвищує політичний тиск. Адже той, хто публічно визнає відповідальність, повинен наприкінці пояснити, чому існуючі механізми не спрацювали.
Головне питання: чому система не втрутилася раніше?
За наявною інформацією, головний підозрюваний владі добре відомий. Було подано кілька скарг за підозрою у сексуальних злочинах щодо неповнолітніх. Особливо тяжким є факт, що заява про ймовірне зґвалтування неповнолітньої, вочевидь, ще розглядалася, коли Ліанна зникла.
Юридично заява звичайно не означає провину. Правова держава базується на презумпції невинуватості. Проте справжня дискусія стосується не питання вини підозрюваного, а роботи інституцій.
Чому попередні повідомлення не були опрацьовані швидше? Чи недооцінили ризики? Чи бракувало персоналу? Чи були комунікаційні проблеми між поліцією, прокуратурою і судом? Або ж існуючі процедури застосовувалися правильно, але виявилися недостатніми?
Саме на ці питання мають відповісти заявлені розслідування.
Хронічна проблема французької юстиції
Ця справа розгортається у період, коли Франція вже кілька років веде дискусії про ефективність своєї судової системи. Асоціації суддів, прокурорів і колегії адвокатів регулярно скаржаться на нестачу кадрів, велику навантаженість і тривалість розгляду справ.
Особливо під значним тиском перебувають справи щодо домашнього насильства і сексуальних нападів. Кількість заяв зросла за останні роки, тоді як кадрові ресурси в багатьох місцях не розширювалися з таким же темпом.
Ця проблема зовсім не обмежується Францією. У багатьох європейських країнах спостерігається подібна картина: суспільство і політика вимагають суворішої боротьби із сексуальним насильством, водночас правоохоронні органи і суди досягають меж своїх можливостей.
Саме тому справа Ліанни ставить неприємне питання: чи може правова держава виконувати свої захисні функції, якщо сигнали тривоги реєструються, але обробляються надто пізно?
Між індивідуальною відповідальністю та системними помилками
Особливо чутливою є згадана Дарманіном можливість дисциплінарних наслідків. У публічній дискусії після трагедій часто швидко з’являється бажання назвати винних.
Але інституційний провал рідко можна звести до однієї особи. Якщо розслідування виявляє, що судді, прокурори чи поліцейські порушували чинні норми, санкції є зрозумілими. Складніше, коли з’ясовується, що вони діяли в умовах перевантаженої системи.
Тоді політична відповідальність набирає іншого вигляду. На передній план виходить не індивідуальна помилка, а питання, чому створена така система, яка не змогла своєчасно виявити чи опрацювати ризики.
Спокуса шукати винуватця велика. Водночас виклик полягає в тому, щоб виявити причини, які виходять за межі окремого випадку.
Зміна ставлення до сексуального насильства
Ця справа також ілюструє суспільний зсув. Ще кілька десятиліть тому скарги на сексуальне насильство часто ігнорувалися або не розглядали з належною терміновістю. Рух #MeToo та багато широко обговорюваних випадків суттєво підвищили чутливість до цієї теми.
Сьогодні громадськість очікує, що скарги на сексуальне насильство над жінками та дітьми розглядають у пріоритетному порядку. Ці очікування є політично виправданими і широко підтримуються суспільством.
З цього виникає новий виклик: судова влада має не лише діяти відповідно до правової держави, а й реагувати досить швидко, щоб запобігти можливим загрозам. Між правовою ретельністю і превентивним захистом виникає напруження, яке не завжди легко вирішити.
Справа Ліанни показує драматичні наслідки, коли цей баланс порушується.
Франція зараз стоїть перед подвійним завданням. Юстиція має з’ясувати, чи були допущені конкретні помилки і чи покличуть до відповідальності винних. Політики ж повинні дати відповідь на питання, чи існуючі структури взагалі здатні ефективно забезпечувати захист особливо вразливих дітей.
Слова Жеральда Дарманіна підняли очікування дуже високо. Якщо оголошене розслідування лише вкаже на окремі недопрацювання, не торкаючись структурних проблем, навряд чи це зміцнить довіру громадськості. Якщо ж з’явиться картина системних слабкостей, уряду, ймовірно, не уникнути суттєвих реформ.
Смерть дитини завжди є людською трагедією. Для правової держави вона стає політичною перевіркою, коли виникає підозра, що катастрофа не була неминучою. Саме на цьому етапі сьогодні перебуває Франція.
П.Т.