Особливо вражає людська здатність починати серйозно сприймати попередження лише тоді, коли наслідки вже прийшли під власний поріг. Поки катастрофи відбувалися далеко, залишався час для глузувань і нескінченних дебатів. Тепер надходить рахунок – і раптом усі запитують, чому ніхто нічого не сказав.
Але ж. Вони це казали.
Знову і знову.
Не один раз.
Не десять разів.
Десятиліттями.
Справжня трагедія полягає не в тому, що наука помилилася. Вона лякаюче часто мала рацію. Радше трагічно те, що ми воліли вірити тим, хто обіцяв прості відповіді, а не тим, хто говорив незручну правду.
Сьогодні ми вже не дискутуємо про те, чи змінюється клімат. Ми обговорюємо, наскільки дорогими, небезпечними й болісними будуть наслідки. У цьому й полягає різниця між прогнозом і реальністю.
Можливо, наступний науковий звіт варто прочитати не лише тоді, коли дим уже затьмарить небо, а чергову рекордну температуру продаватимуть як “подію століття” – уже вп’яте за кілька років.
Нам це казали.
Ми просто не хотіли цього чути.
І саме це, можливо, є найгіркішою правдою з усіх.
Daniel Ivers
“Перебільшення”, – казали одні. “Нагнітання паніки”, – вигукували інші. “Погода завжди змінювалася”, – вважали ще інші – найкраще з кондиціонованої вітальні, поки надворі плавився асфальт.
Кліматологи десятиліттями обчислювали, вимірювали, публікували й попереджали. Не за допомогою кришталевої кулі, а на основі науки. Їхнє послання було незручним, але однозначним: хвилі спеки ставатимуть частішими. Посухи – тривалішими. Лісові пожежі – руйнівнішими. Саме це ми сьогодні й переживаємо. Насправді дивує лише те, скільки людей досі вдають, ніби вони здивовані.
Можна було б майже засміятися, якби ситуація не була такою гіркою. Горять ліси, річки міліють, поля висихають – а десь хтось і далі пояснює, що все це, безумовно, не має жодного стосунку до зміни клімату. Авжеж. Мабуть, і вогнегасник не має нічого спільного з вогнем.
Daniel Ivers
Daniel Ivers
Особливо вражає людська здатність починати серйозно сприймати попередження лише тоді, коли наслідки вже прийшли під власний поріг. Поки катастрофи відбувалися далеко, залишався час для глузувань і нескінченних дебатів. Тепер надходить рахунок – і раптом усі запитують, чому ніхто нічого не сказав.
Але ж. Вони це казали.
Знову і знову.
Не один раз.
Не десять разів.
Десятиліттями.
Справжня трагедія полягає не в тому, що наука помилилася. Вона лякаюче часто мала рацію. Радше трагічно те, що ми воліли вірити тим, хто обіцяв прості відповіді, а не тим, хто говорив незручну правду.
Сьогодні ми вже не дискутуємо про те, чи змінюється клімат. Ми обговорюємо, наскільки дорогими, небезпечними й болісними будуть наслідки. У цьому й полягає різниця між прогнозом і реальністю.
Можливо, наступний науковий звіт варто прочитати не лише тоді, коли дим уже затьмарить небо, а чергову рекордну температуру продаватимуть як “подію століття” – уже вп’яте за кілька років.
Нам це казали.
Ми просто не хотіли цього чути.
І саме це, можливо, є найгіркішою правдою з усіх.